Мені хотілося, щоб місто відчувало небо
кожним нервом, кожним вікном.
Чи мені було не знати, як не вистачало кохання
Цим великим містам
А з вікна я бачу вдома. Безліч великих зелених стекол. І щоб щовечора відчути себе живою мені треба зайти сюди вранці і провести тут годин 9. Якщо цього я не зроблю, моє життя – пусте. А у склі вона стає потрібною. Я і такі як я наповнюють життям скляні акваріуми. Щоб іноді виринаючи вдихнути щось несхоже на торішній мул.
– Коли говориш із кимось думай не про себе, а про нього.
– Як це?! А як же я? А якщо мені не подобається?
Скільки всього було сказано про те, що людина якій добре не здатна робити гидоти. Шкода що в момент “час Я” – цього не згадати. Як не згадати і того, що Я реагує на все так, ніби те, що про мене говорять, це правда Я і є. І протиріччя всередині роздирають між погодитись і виправдатися. А час тим часом іде. Життя «живеться» цього часу.
– Але ж люди ззовні впливають на мене, своїми думками, бажаннями, маніпуляціями, вчинками…
Не відразу до мене дійшло, що треба мати достатньо зла всередині, щоб чужа воля могла ним скористатися. І яке велике і милосердне серце, щоб прощаючи себе пробачити інших. Тому що зосереджуючись тільки на собі, на всьому, що саме зі мною відбувається, упускаю я інше. Упускаю я себе весь Світ що живе за своїми законами та чудово відбиває мене собою. Люди, які окремо мешкають на своїх орбітах, можливо через те, що раніше слухати себе було не прийнято, а зараз це компенсується «модою» слухати виключно себе і свої потреби теж втрачають щось важливе. Межі розрослися безмежно, свої почуття стали виявлятися щокроку й у всьому цьому оркестрі якось особливо істерично кричить внутрішній голос про право бути почутим зрозумілим прийнятим тощо. І скільки співчуття знадобиться, щоб з себе, простягати руки допомоги замість слів помсти?
Найбільше опору акумулюється там що починати доводиться з дисципліни і сили волі. Тому що важко утриматися від роздратування, якщо роками звик це робити. Толі пригнічувати виражати, але по будь-якому це переживання запускати. Злитися у відповідь, результат очевидний і перевірений, ображатися і ставати жертвою та ж торована доріжка.
Реагувати ж інакше це ідея не проста. Якесь інше розуміння має прорости зсередини. Наприклад на хвилинку повірити в те, що якщо ми і справді частини Всесвіту і зустрічаємося не вперше, скільки стільки емоцій протягом життя отримуємо майже завжди на одну і ту ж тему. Що якщо на хвилинку прийняти що “ніхто нам не друг, ніхто не ворог – але кожен зустрінутий на шляху Вчитель”. І для нього працює все те саме. Його всередині роздирає те саме.
Себе шкода звичайно, а що якщо той такий самий, що якщо він це майже я?
Я це зовсім не до того, щоб терпіти зовнішні знущання. Я про те, як погасити внутрішній мазохізм, який досить часто частіше і сильніше отруює нам життя.
У всього є причина, усвідомлена чи ні, і маркер до нього на мій погляд – це наявність або відсутність внутрішнього діалогу. Бо коли все правильно – усередині тиша. І повітря більше не пахне квітучим болотом, і скляні перегородки між мною та світом зникають. І щось ледве вловиме ще не викрите в слова ворушиться всередині. І порожнеча ніби заповнюється нарешті.
Над моєю головою палає захід сонця,
Під ногами тліє земля.
Я виріс на згарищі.
Чи я в цьому винен?
