У серці трохи світла
Лампочка в 30 Вт
Перегорить і ця
А за новою спускатися в Пекло…
«Вона пише мені гидоті навмисно зачіпаючи мене! Що я їй зробила? Або вдає що мене немає! Хоча я нічого їй поганого, ніколи й нічого! Чому? – Запитую голосно з праведним обуренням у голосі я, хоча насправді питання в глибині звучить дуже тихо, боязко і зовсім інший «що зі мною не ок, якщо це відбувається?» Відповіді, звичайно ж, немає і не буде, тому що їхні аргументи навряд чи будуть достатні для моєї згоди так зі мною чинити.
Минає час, говорю я давно пробачила і все забула. І звичайно, в цей момент я саме так і думаю і навіть можливо відчуваю. Але варто потрапити з тією ж людиною в трохи не комфортну ситуацію, як щось там усередині перевертається в одну мить і зупинившись розкопати видно, що все воно живе-преживе хоч і поряд запилене.
Дивно, чим і як регулюється це прощення всередині. Якщо переді мною вибачаються, трохи легше, хоча не завжди тому, що в той момент нібито прощаю (не звір же), а потім за відповідних обставин все запускається по-новому колу. І все швидше крутиться і заважає рухатися вперед, коли стає мега важливим зрозуміти чужі мотиви.
Навряд чи може вважатися що я вибачила якщо я кажу, що не тримаю зла на людину вибираючи при цьому надалі обходити його десятою дорогою. Звичайно я саме про ту ситуацію коли контакту ніякого немає і моя образа це моя особиста трудність.
Дуже безумовно, хочеться доотримати десь там недоотримане тут, але в результаті спроб діра трохи припадає гарматою, мохом і чимось там ще, на вигляд стає нічого так, але наступивши, очевидно, що падати зі свистом таки доведеться.
І не найгірший варіант, коли починаю метатися між тим, що людина зробила мені хорошого і що поганого в спробі одне одним нейтралізувати, і не починаю робити з нього найбільше вселенське зло на ніжках чи знову ж починаю. Так виникає ілюзія вибору, все ж таки вже не безсилля, а яка ніяка відповідальність …
З тобою так багато цікавого
Навколо зовсім не тісно
Без площ вокзалів, станцій
Без цих усіх цивілізацій
Гірше коли мою злість сильно надихають всякі розумно-звучні фрази на кшталт всі люди різні і всі мають право чинити як хочуть, тоді я маю право вважати їх козлами апріорі або виправдовувати їх козлячі на мій погляд вчинки сумними обставинами їхнього козлячого життя, але на жаль які на Перевірку ніяк благостно не відіб’ються на моєму козлячому самопочутті. І на біс несподівано виходить ідея про те, як з іншими роблю це я.
– У тебе є люди які будучи, наприклад, дбайливими ніжними і всіляко прекрасними страшно тебе дратують?
– Так.
– А ти можеш пояснити собі всю їхню красу та їх щиро «полюбити»?
– Можу тільки пояснити… замислилась я. І розповісти собі, що всі люди зібралися тут на планеті абсолютно не для того, щоб мені подобається навіть якщо я думаю, що поводжуся добре чи хоча б соціально адекватно. Можливо, мені самій треба бути козою по відношенню до них (як вони звикли) або не бути ніяк взагалі, тому що в їхньому світі мені місця немає. Питання в чому я з такою силою і енергією намагаюся влізти туди де і без мене тісно. Звідки в мене таке приховане приховане переконання було, що мені туди треба? Навіщо? Лікувати – мене не просили (та й немає у мене свідомо такої ідеї), дізнатися як влаштовані дефективні – це треба щоб і мій мозок став так само влаштований (боже борони), що ж тоді? Виявилося, з прекрасного дитинства відповідь – туди куди важко пробитися, там мм… ДОБРЕ. Не розпізнаючи що саме і для кого добре, долаючи божевільні перешкоди і знемагаючи від образ і «потрібності прощення» я ломилася через тернину, правда не до зірок, а в інше місце дещо, при найближчому розгляді називається на ж.
Ми дивно опинилися поруч
Прийнявши одну мікстуру з отрутою
Тепер ми приймаємо віскі
І в голові змішалися думки
Вибираючи поранитися хоч і несвідомо, я побачила й інший свій бік, як у разі невдачі пролізти в бажане місце я закінчую стосунки зовсім, навіть якщо реальність інших і моя зовсім різні. Деяких людей та деякі ситуації не треба прощати, не треба розуміти, не треба нічого. Просто припинити їх мати, надавати, проживати. Відзначити минуле наявність достатньо. Що це якийсь маркер кордону, що нагадує, що я підійшла до краю де, то як я хочу, перетинається з тим як не хочу і значить треба відійти, щоб не забруднитись і навіть запаху не почути… Залишити все в спокої без аналізу згадуючи прекрасну мудру фразу, що щастя – це коли люди, які нам не підходять до нас і не підходять. А я, я – нормальна, навіть якщо умовно)) головне, що я серед тих хто поруч зі мною і хто реально, явно, видно, чуттєво і ще бозна як приймає мене.
Нам більше нічого не потрібно
Від віскі кружляє, кружляє, кружляє
З тобою мені більше тут не тісно
І ківш на небі став на місце
