Ось я все думала … про різне. Ну, наприклад, я вірю словам. Ось правда людина каже і я вірю. І дуже багато разів від цього старадала, тому що неправдою це виявлялася. А деякі люди не вірять. Наприклад, у 22 я зустрічалася з одруженим чоловіком і він на першій же зустрічі повідомив, що стосунків крім “таких” для сексу та розваг у нас не буде, але так як мені дійсно з ним було дуже цікаво, було багато спільних захоплень, можливостей, що включають прекрасні і дорогі заклади, було що обговорити і чим поділитися, а також заміж мені “не треба було на той момент зовсім” я погодилася і не пошкодувала. Я повірила. Що саме так і аж ніяк інакше. І ця віра, на мою думку, мене зберігала і від “випадковості закохатися”. Як у кінозірку, наприклад. Коли у мене з’явився хлопець і пізніше, коли я зібралася заміж, ми вже зустрічалися як друзі і потім поступово якось розгубилися по життю.
І ось я стикаюся часто з історіями нібито “я знала, що він одружений, але я думала, що якось потім це …” І розмірковую, значить люди не вірять словам, адже їм говорять прямо я-такий, і навіть не приховують минулу історію (мовляв, це не перші стосунки на стороні). Значить, людина вірить у щось ще? Не в слова, не в вчинки. Взагалі, у щось незв’язане з іншою людиною.
Віра в ці часто прекрасні казки про те, що люди зустрічаються, закохуються, одружуються, потім довго і радісно живуть, і потім одного дня вмирають щасливі-прещасливі довело до неврозу чимало. Тому що в житті якщо таке і могло статися раз колись при динозаврах ще, то і то напевно свічку ніхто не тримав, і як воно насправді було достеменно невідомо, чи життя було коротке або зустрілися пізно, а в будь-якому випадку за правило брати цю ідею не можна. У наші часи й поготів ніхто такого не бачив, але всі один одному розповідають. І звичайно чисто теоретично можна припустити, що відносини просто взяли і трапилися без праці, договорів, обговорень і притирок, але тоді треба щоб і зустрілися двоє абсолютно здорових і дорослих психологічно людей, а де їм взятися якщо ми всі родом з дитинства і з цієї планети ? Начебто не можна працювати в шахті і бути здоровим.
Але я власне не про це, а про ту напрочуд сильну віру всередині, що проросла за неймовірно невідповідних обставин, але намертво. Начебто логічно що ні чарівні орки ні літаючі феї біля метро не зустрічаються раз ми їх не бачимо (принаймні в нормальному стані), але ні! Віримо і поранимося, і знову, як “поні по колу”. Значить, це для чогось потрібно. Значить, це від чогось рятує. Можливо саме від впевненості в собі та відповідальності за своє життя, а також від звинувачення у лінощі. Тому що коли звучить словосполучення “не щастить” – тоді вже не попреш проти. Якщо не щастить, то все можна складати лапки і лягати ними у напрямку до дверей.
Це захист стовідсотковий. Тому що раз ідея оселилася, що “мабуть саме”, а саме: зустрітися потрібна людина, яка все зрозуміє пробачить і навіть побачить у глибині, у самій товщі, одразу під павутиною, прекрасну душу, крізь не надто прекрасне тіло і не надто чисті” помисли”, (до речі чомусь щодо роботи своєї мрії ця ідея вже не так монолітно переконує – навіть наймрійніші мрійники в курсі, що доведеться чимало робити самому щоб вона “трапилася раптом”) то тут тоді досить просто почекати. Можна запастися цукерками та терпінням, щоб скоротити час і чекати… як Рапунцель. Хоча я помітила б, що в оригіналі казки принц який до неї лазив у вежу робив це зовсім не з метою одружитися це перше, а друге що тягати його, до речі, вгору-вниз робота не легка.
Коротше кажучи, справа як водиться “життєве”, але все ж таки чому б не повірити в реальність? Що я втрачаю? Якщо мені це говорять і піддають одразу. Це так добре видно, особливо якщо дивитися правді у всі обидва очі. Заощаджує дуже багато сил та часу. На життя вже точно вистачить. Тому моя думка, що у відносинах, коханні дружби і т.д. краще брати участь і знати напевно як справи, а вірити..вірити краще в будинкових, всяко шкоди менше:)
