А ми перев’язані ланцюгами та стрічками
Великими надіями та вічними, “але, але, але”.
А ми з тобою пов’язані секундами вічності
Паримо в нескінченності вдихаючи кохання.
“У крайньому випадку поїду геть!”, – вигукнула я сама до себе, тим криком намагаючись зупинити думки, що лізли у мою бідну голову мов пчелі до меду. Ну що? Що мені з того? Я завжди хотіла кудись, не знаю, мабуть туди де тепло. До Аргентині, наприклад, там кажуть гарні хлопці і десь недалеко океан. Тож океан! Це ж треба так захопитися своєю злістю, щоби забути все на світі. Забути, що йде весна, а я впала на коліна. Що сонячні зайчики чекають бавитися. Що день став довшим і що моя тінь скоро зникне. Якби я могла змінити одну річ у собі, найважливішу за всю життя, я б змінила своє сприйняття світу. Не сильно, трішки.
Трохи більше любила б собі, батьків, свій дім, своїх друзів. Трохи менше залежала б від чоловіків, бо люблю різних час від часу, а залежу від кожного мов від наркотику. Дала б собі і всім, трохи більше години на те, щоб скучити один за одним. Скучити не для того, щоб потім повішатися на плечі ридати, вимагаючи відтепер бути навічно поруч, хоч помри, а щоб простягти один одному руку, бо в ній є дещо. Дещо важливе для змін шкірного на краще. Незважаючи, що іноді це виглядає не досить приємно, та відчувається досить неприємно. Як рветься щось, ти чекаєш болю, а натомість під ним уже є тонка шкірка.
Якби я могла дати дитині одну лише пораду на всю життя, саме в тому віці коли це можливо запам’ятати до самого кінця це – любити життя, бо життя любити нас навіть коли нам нелегко, навіть коли хочеться з нього піти, раптом згадати, що іноді нажаль це єдиний спосіб звернути увагу на важливе, зійти з потягу який несе в нікуди. Це дуже важко зрозуміти чому не радістю, чому біллю. Якось звикли ми радість сприймати як належне, майже нічого глибинного не відчуваємо, щоби змусило зрушити з місця. З біллю все інакше. Та пані проймає за самісіньке живе. Мов від мертвого сну будити.
Якби я знала де божевілля межує із геніальністю, я б почала малювати. Я б малювала море та небо. Олією, а може акрилом. Руками, без кистей. Щоб можна було засунути руку по саму лікоть у відро з фарбою. І вона шалено пахла дининою. А потім щоб упирнути у ті надзвичайне тепле густе та різнокольорове море повністю. І бути. Так бути! Щасливою. Якби мені лишилося б жити років 10 я б поїхала геть. Навіть якби втратив один. Я б запросила із собою тих, кому як і мені страшніше проіснувати до страсті, ніж прожити хоч пару років, не в трилітровій банці. У кого теж не більше. Я б позбавила, що думаю люблю понад усе на світі.
І що може виявитись дивною примхою моєю. Бо я втомилася від бідолашного життя, а справді зацікавитися поки не вийшло. Якби я могла вибирати, втратити всі свої спогади чи ніколи не мати нових я б вибрала перше. Бо той, важливий колись хлам, уже зробив своє діло-мене таким, як я зараз. А більшого від нього годі й чекати, тож дякую і на тому. Якби я могла клонувати, то зробила б собі такого друга як я. Не тому, що нестає інших. А просто тому, що більше ніхто серед моїх знайомих не носитиме різні носки. І ще тому, що як я вже сказала «кохаю», то не передумаю за півроку. І тому, що даючи людині інший шанс, я даю його собі, щоб перевірити наскільки моя віра в прекрасно більша за здоровий глузд і почуття самозбереження. Якби я могла вибирати, що відчувати найчастіше, я б вибрала, що відчувала пригаючи з мосту в ту секунду, коли вереска смикається і я впізнаю – вона утримала мене.
Могла і не втримати, але втримала, і я жива, і здорова, а те що вниз головою, то це моє нормальне положення. Відчувала безмежну вдячність усім. Життю і людям, особливо тим, що знімають з мосту, розділяють мої почуття, і розповсюджують їх як вирус. Якби я могла опинитися ще раз там над жовтневою прірвою, з людиною, що мовчала зі мною кілька годин, то відчула б, що то була чи не найважливіша розмова моєї життя за останню годину. Я ніколи не знаю без тіні сумнівів чи це добре чи погано, та якби могла, то вібрала б і не знати, бо вірю, це дає сили, щось покращити, принаймі старатися. І тому маючи вибір я б вибрала робити хоч щось, хай і помилки, по них дізнаюся що варто, все ж таки було! Варто дозволити собі жити, любити, зробити врешті вибір, про який наприкінці життя не треба бути шкодувати.
Сумніву немає, я зроблена сяючою і променистою, І це незважаючи на те, що так низько,
Доводиться літати мені з кожним днем. Давним-давно з тобою перевернули кожну купину,
Хотілося так поставити жирну точку,
Але хтось зробити це нам не дає.28.02.14
