Щоразу, коли майстер манікюру підносить пилочку-наждачку до моєї шкіри – туди, де ніготь переходить у палець – я переживаю: мене сьогодні поріжуть?
Моя майстер манікюру дивиться на мене зі співчуттям та сарказмом:
– Я пам’ятаю твою “травму”, я тримаю тебе тут своїми пальцями, туди не дістає пилка, – заспокоює вона.
І так кожні три тижні вже понад 4 роки, що ми з нею.
Я знаю, вона не поріже мене. Вона ніколи не різала мене.
Я навіть манікюр не роблю, в якому треба щось обрізати, просто надають форму нігтям і покривають лаком.
Але мене раніше різали. І хоч зарізати на смерть пластмасовою пилкою не можна, і все, що можна – це поранити кутикулу навіть не до крові, я потію і сіпаюся, як перед смертю.
І раптом сьогодні я подумала, скільки травм ми носимо в собі, яких не помічаємо, але при цьому за звичкою сіпнувшись, можемо дійсно забезпечити собі поріз.
*
Якось ми з мамою відпочивали в Єгипті. Вона була весь день на екскурсії і я просила, щоб вечерю принесли їй у номер тому, що вона на нього не встигала. Вона приїхала пізно, мені треба було вставати о 4 ранку т.к. я збиралася на свою екскурсію і до того ж у мене почалася мігрень.
І ось лежачи в ліжку я по звуку розумію, що вона поїла і збирає тарілки, я піднімаю голову і кажу: “Залиш все як є вранці офіціант їх збере і віднесе”.
Я повторила це ще раз, потім ще, а потім я вже репетувала, що кожен звук керамічного посуду б’є дзвоном по моїй нещасній голові. У результаті, сіпаючись у конвульсіях при кожному брязканні, була змушена дослухати пекло концерт до кінця. Поки моя мама вимиє кожну з дохрен посуду, в кам’яному умивальнику п’ятизіркового готелю, зовсім не пристосованому для миття цих гребанних величезних наче НЛО тарілок.
Моя мама жінка у віці. Відносини у нас дуже непрості. Востаннє ми з нею відпочивали разом років 30 тому. І поїхали разом із ідеєю, спробувати якось налагодити наші стосунки. І думаєте їй начхати на мене і на те, що мені боляче? Навряд чи.
Знаю, вона любить мене більше за життя, але «що подумає офіціант, коли знайде вранці в номері брудний посуд?» явно перемогло.
У тому числі здоровий глузд.
Моя мама все життя прожила з батьками батька, де з неї знущалися всією родиною і за всіма параметрами. Скажу тільки, що брудний посуд, скільки себе пам’ятаю, не залишався немитим, навіть якщо після його миття тебе відвезуть на цвинтар.
*
Пам’ятаю, як до піни біля рота я лаялася з колишнім чоловіком, що треба пилососити неодмінно в неділю вранці. Чому не можна спати, коли хочеться та пилососити, коли хочеться – я пояснити не могла. Вже набагато пізніше в терапії мені дійшло, що так мене змушував батько. Ну і що це один вихідний на тиждень, коли до школи не треба прокидатися затемно. Все одно треба встати, навпомацки, не продираючи очей, поприбирати, а потім зовсім осоловілим цілий день тинятися. Бо вже не спати лягти, бо пізно, не гуляти, піти бо сил немає.
*
Таких історій є багато. Думаю, у кожного. Жах у тому, що ми не усвідомлюємо своїх руйнівних дій і псуємо, псуємо, псуємо відносини, які насправді хотіли б врятувати.
Так ми чуємо «я не прийду» як «йди на хер, ти мені не потрібен», у «давай я» -«ти млинець рукожопий, все доводиться робити самій», у «я тебе люблю» – «твою ж матір, тепер мені доведеться з нею одружитися» і далі жахливий зіпсований телефон думок, почуттів, вчинків.
Зупинитись у цьому кругообігу допомагає психотерапія. Зрозуміти, чому ми робимо саме так і що б ми хотіли внаслідок цієї дії. Можливо, його треба усвідомити та замінити на інше. Звичайно, деякі травми дуже важко і довго спершу ідентифікувати, а потім і зцілювати. Але дорогу здолає той, хто йде. Звичайно, якщо є бажання самому керувати своїм життям, а не крутитися у вирві чиїхось ідей.
Колись у ситуаціях подібних до манікюру я затримувала дихання, потіла і мучилася аби здаватися «нормальною». Тепер же віддаючи свої пальці в руки іншому, я усвідомлено вибираю дихати, спиратися на досвід, що ця людина мене ніколи не різала, і все ж таки продовжувати знімати свою тривогу, нагадуючи їй про свій страх сотий раз, не боячись виглядати смішно безглуздо або як-небудь. то ще.
Тепер у своєму арсеналі я багато чого маю. У тому числі право робити, що раніше не могла собі дозволити. І це одне із тисячі, що може дати психотерапія. Одна з тисяч…
